Третю частину щоденника читайте тут.
Від самого ранку разом із лейтенантом ЗСУ, який колись був підполковником ДАІ, я їду спочатку в тил, а потім на передову. Їхати потрібно за кілька десятків кілометрів від Щастя, і після короткої розмови із ремонтниками я вперше забираюсь на бронетранспортер. М’яко кажучи, я шокований. Замість нових БТР-3 та БТР-4 я бачу стару машину радикально радянського вигляду. Це, виявляється, старий БТР-70. Один із тих, які розконсервували, модернізували й передали Збройним силам України спеціально для використання у конфлікті на Сході України.
Замість БТР-3 і БТР-4 бачу машину радикально радянського вигляду. Це, виявляється, БТР-70. «Не треба писати, що погана. Їздить, задачі виконує, красуня наша»
«А де «трійки» та «четвірки»? – питаю в екс-підполковника ДАІ. «Нацгвардія отримала», – коротко відповідає той, і я починаю розуміти, чому він обрав лейтенантську посаду ЗСУ замість підполковника в Національній гвардії.
Втім, «Іванич», а саме такий позивний у мого нового знайомого офіцера, не допускає критики техніки. «Не треба писати, що погана. Їздить, задачі виконує, красуня наша», – доводить «Іванич».
Зверху їздити на бронетранспортері – колосальне задоволення, крутіше, ніж у кабріолеті, тому перші півгодини подорожі на передову були прекрасні. Але другу половину шляху довелося провести всередині БТРа: позиції заходять углиб території, яку контролюють сепаратисти, розповідає «Іванич».
«А тут є за що триматися?», – питаю кулеметника «Льоху», який ретельно відстежує лівий та правий фланги. «Ні, звісно», – відповідає той. І дійсно, тут лише дерев’яна лава.
Врешті-решт, мене проводять до траншей, де є змога подивитися на позиції бойовиків. Я припадаю до бінокуляра, а боєць інструктує: «Там два села, Жовте и Довге, яке контролюють бойовики. Фронт проходить по річці Сіверський Донець»
Коли ми приїжджаємо на позиції, мене ще раз просять не знімати – вони тут не так давно, і противник по них не пристрілявся. Врешті-решт, мене проводять до траншей, де є змога подивитися на позиції бойовиків. Я припадаю до бінокуляра, а боєць інструктує:
«Там два села, Жовте і Довге, яке контролюють бойовики. Фронт проходить по річці Сіверський Донець», – розповідають мені, поки я намагаюсь побачити капоніри та блокпости сепаратистів.
З траншей до бліндажів мене веде боєць із позивним «Сєга», у минулому будівельник і підприємець із Харкова. Тут ми швидко обідаємо, а потім треба їхати: розвідка підказує, що позиції чекає наступний обстріл.
Перед тим, як поїхати, вмовляю на інтерв’ю бійця із позивним «Адольф». Це футбольний вболівальник із Харкова, який близько півроку тому пішов на контракту військову службу. Він мало не єдиний контрактник у підрозділі, мобілізовані ставляться до нього чи то з повагою, чи то з іронією.
Перед тим, як почати говорити, «Адольф» перегортає амулет – коловрат. Цей символ полюбляють слов’янські націоналісти, а в поєднанні з позивним він виглядає доволі жорстко. Втім, націоналіст-контрактник-футбольний хуліган породжує не злобу, а сміх – пригадую російських «добровольців», які повірили в хунту, фашистів та бандерівців, і приїхали воювати із ними. Так і цей «Адольф», який замість націоналістичного загону потрапив у піхотну бригаду, ще й переважно російськомовну. Але боєць він гарний, говорить мені один із старших солдатів.
Вже повернувшись на Луганську ТЕС, екс-«даішнік» погоджується дати інтерв’ю. Розказує, як навчився стріляти з міномета буквально за 10 хвилин – довелося якраз на позиціях біля Жовтого.
«Моїм вогнем поранено близько 13 сепаратистів», – говорить він. Говорить, що не довіряє Нацгвардії, і що в Збройних силах його розуміють з півслова. «Моє місце зараз тут», – впевнений «Іванич».
Майже одразу мене перехоплює Макс – боєць, із яким я ходив на перевірку сигнальних розтяжок, і який сьогодні черговий на кухні. Годують тут смачно й багато – Макс зізнається, що навіть поповнішав тут. Умови на ТЕС дійсно дуже гарні – є гаряча вода і, звісно, гаряча їжа.
Мене щедро годують та навіть роблять натуральну каву – як особливому гостю. П’ю каву й розмовляю із заступником командира взводу на ім’я Сергій, про якого я розповідав учора. Із тим, який служив 15 років у радянській, в тому числі, армії.
«Не треба думати про загибель, треба просто робити те, що треба. Робити, незважаючи ні на що»
«У мене у взводі ще ніхто не загинув, не був серйозно поранений. Не треба думати про загибель, треба просто робити те, що треба. Робити, незважаючи ні на що», – запевняє Сергій. Я обережно наголошую, що такий принцип є універсальним, але він не погоджується.
«Це лише тут можна перевірити», – не дуже зрозуміло говорить заступник командира взводу.
Дощ посилюється, й атака провалюється. Бойовики відступають. «А якби не дощ? – думаю я
Ввечері позиції біля ТЕС обстрілюють – по бійцях летять гранати з підствольних гранатометів. Це означає, що противник розташовується максимум у 400 метрах від нас – а мабуть, ближче. Мене відправляють до будівлі, але потім дощ посилюється, й атака провалюється. Бойовики відступають.
«А якби не дощ? – думаю я. – Якщо б вони прорвалися за стіну?»
Embedded journalism – програма, започаткована Міністерством оборони, Генеральним штабом Збройних сил та Міністерством інформаційної політики, за зразок якої взято стандарти роботи західних журналістів під час збройних конфліктів, зокрема в Іраку та Афганістані. Кореспондент закріплюється за штабом одного з військових підрозділів і перебуває на бойових позиціях. Він не бере участі у бойових діях, але підпорядковується відповідному офіцеру і живе у тих же умовах, що й решта солдатів.
