Ось уже тижнів зо два не можу писати. Для України настали найважчі дні – страшні смерті українських активістів, безперервні захоплення на сході України, безсилля органів правопорядку, постійна загроза військового вторгнення. І зростання невдоволення існуючою владою, заклики відкривати вогонь на ураження, якась внутрішня згода з відторгненням Донбасу, мовляв, «баба з воза, кобилі легше».
Ось ця ментальна відмова від східної України є тим, що лякає найбільше. Не покидає відчуття, що більшість соціально активних громадян України вже змирилися з втратою Сходу а деякі навіть цьому радіють.
Але ж це жахливо! Так, частина населення підтримала сепаратизм «не за гроші, а за повелінням душі». Так, якісь екзальтовані жінки стають живим щитом, але це ж ще не весь Донбас. Так що ж віддати на розтерзання цієї кримінальної зграї всіх нормальних громадян східної України?
Знаю, що у відповідь скажуть – чому вони не виходять на мітинги протесту?
Але ж захищати цілісність держави, боротися з озброєними формуваннями, запобігати бандитським нападам – це обов'язки держави та її органів правопорядку.
Я зовсім не хочу додати до шквалу каміння, яке летить в бік нинішнього керівництва МВС і СБУ, і свій камінець. Не можна за два місяці з деморалізованої міліції, яка звикла обдирати бабусь на привокзальних ринках і у всеозброєнні брати участь у рейдерських захопленнях, зробити безстрашних бійців, готових протистояти бандитам, озброєним автоматами і гранатометами.
Неможливо за такий короткий термін навчити працівників СБУ, які заздрісно поглядають на своїх російських колег, шукати провокаторів, організаторів масових заворушень, ризикувати своїм здоров'ям, а може, і життям.
Важко переломити ситуацію, поки силовики не вирішать, на чиєму вони боці
Дуже важко переламати ситуацію, поки працівники міліції, СБУ, прокуратури для себе не вирішать, на чиєму вони боці – чи готові вони захищати свою країну. Їм дуже важко зробити вибір, адже вони чудово розуміють, що захищаючи Україну, відстоюючи її цілісність, тим самим позбавляють себе звичного способу життя, безкарності та свавілля, корупції та безвідповідальності.
І тут вже байдуже – федералізація чи приєднання до Росії. В будь-якому разі, вони сподіваються зберегти можливість або далі отримувати легкі корупційні гроші з жителів федералізованих околиць, або отримувати великі зарплати і привілеї російських силовиків, що не виключає і хабарів. Щось мені підказує, що щирих патріотів серед силовиків дуже небагато. Є ті, що вагаються і розуміють, що зрадники нікому не потрібні, усіма зневажені, а покарання рано чи пізно настане.
І от я дізнаюся про наслідки бездіяльності та непрофесіоналізму міліції та СБУ щодо подій в Одесі і більше сорока смертей. Ці смерті на совісті не лише тих, хто розхитує ситуацію в Україні, намагаючись перекроїти її кордони, а й тих, хто злочинно стоїть осторонь, ігноруючи свої прямі обов'язки і очікуючи, як в Криму, хто ж переможе.
Загибель людей жахлива в будь-якому випадку, і ще гірше, коли смерть цих нещасних використовується пропагандою для подальшої ескалації конфлікту.
Крові чекали в Криму. Московські куратори сподівалися, що першими її проллють кримські татари чи українські військові. Не дочекалися. Не вдалося увійти до Криму рятівниками. Показали себе в очах всього світу окупантами.
На Південному Сході України діють по-іншому. Їм вдалося домогтися свого – кров пролилася. Величезна кількість зброї, тортури і вбивства українських патріотів, позбавляють права голосу тих, хто швидше за все неправий, але просто заплутався, просто прибився не до того берега в цій каламутній річці «російського бунту» – безглуздого і нещадного.
Цих «нещасних» використовують і місцеві князі, які не бажають розлучатися з можливістю і далі «розділяти і володарювати», і непорядні політики, а також заїжджі «російські братки». Вони вчергове стали пішаками, розмінною монетою. Їм утовкмачили думку про те, що вони – герої, які захищають свою батьківщину від «коричневої чуми».
З іншого боку, є гарячі голови, які закликають уряд до негайних військових дій. Думаю, вони не розуміють, що тривале коливання української влади з приводу початку АТО, сприймається як слабкість, викликана небажанням кровопролиття. Нерішучість українських військових викликана невмінням українських солдатів стріляти в живих людей, своїх співгромадян. І дай Боже, щоб більшість з них так і не навчилися вбивати!
Боротьба не за адмінстративні будівлі, а за Україну як державу
Зараз йде справжня війна не за адміністративні будівлі чи навіть міста Донбасу, а за саме існування України як держави. І ця війна іде не лише в містах Донецької та Луганської областей, не лише на вулицях і площах Харкова й Одеси, а й всередині кожного громадянина України.
Нікому не вдасться залишитися осторонь. Сьогоднішня ситуація вимагає від кожного українця зробити власний вибір – між похмурим, але зрозумілим та звичним минулим, та прекрасним майбутнім, що зароджується в цьому кривавому вирі.
Внутрішній вибір і рішення кожного, навіть не висловлене вголос, не сформульоване в чітку програму, може допомогти швидко змінити ситуацію, нарешті схилити терези, на одній чаші яких – воля вільного народу, а на іншій – злісні потуги одного диктатора.
Бажання значної частини населення Східної України сховатися, втекти, відгородитися «мирними ополченцями», озброєними російською зброєю, або російськими кордонами, як у Криму – це не вирішення проблеми, а консервація проблеми, спроба перекласти її на плечі наших дітей. Це, як використання знеболювального замість лікування при сильньому зубного болю.
Спроба повернутися назад в СРСР, у здавалося б безхмарне минуле, хоча й сіре і напівголодне, в часи, коли не потрібно було щодня ухвалювати рішення, самому планувати своє життя і життя своєї родини. Не треба шукати роботу, бо хоч якась завжди знайдеться. Медицина, нехай погана і безальтернативна, але ж безкоштовна. Пенсія, на яку можна жити. Безкоштовне житло, яке потрібно чекати 20 років. Профспілкова відпустку в Крим . А закордон? Ну й добре, чого ми там не бачили. Горезвісна ковбаса за рубль двадцять, хліб за 16 копійок і дешева горілка. І одна партія на всю країну. І немає проблеми вибору. І від тебе нічого не залежить. І можна дозволити своєму розуму нескінченно дрімати, і неважливо яких чудовиськ породжує цей сон... І більшість це влаштовувало.
Саме до цього прагнуть ті, хто виходить живим щитом між сепаратистами і армією, саме за це, а не за входження в сучасну Росію голосувала більшість у Криму. Але ж цього не буде, ні в Росії, ні в так званій Луганській чи Донецькій республіці. До минулого немає вороття.
Зараз це уповні відчують кримчани. У Росії такий же корумпований капіталізм, як і в Україні, тільки з невідомими правилами. Бухгалтери, займаючи багатоденні черги в нечисленних працюючих банках, вивчаючи на семінарах нові податкові правила, збагатили хіба що ненормативну лексику російської мови. Замість масованого фінансування та обіцяного інвестування в промисловість поки що пропонується «навчання веденню бізнесу в умовах Росії». Нотаріуси мріють тільки про одне не зійти з розуму.
Першотравневі свята, які традиційно відкривають курортний сезон, продемонстрували пропускну здатність і Керченської поромної переправи, і Сімферопольського аеропорту, і північного кордону Криму. Багатогодинне стояння в автомобільних і залізничних чергах навряд чи збільшить кількість охочих провести свою відпустку в Криму. Результат – напівпорожні стоянки біля ресторанів і готелів південного берега.
Військові та міліціонери, які порушили присягу (називатимемо речі своїми іменами), теж, м'яко кажучи, дещо розчаровані.
Так, зарплати і пенсії ростуть, але за ростом цін вони, як завжди, не встигають. Щоб зупинити відтік підприємців з Криму, вводиться дуже низький ПДВ, але ж є і митниця, яка знижує кількість і підвищує вартість ввезених продуктів і товарів з України.
Простий робочий люд і дрібні комерсанти зайняті важливою справою – скуповують в супермаркетах, що закриваються, алкоголь. Виявилося, що горілка в Росії майже вдвічі дорожча, і треба встигнути запастися більш дешевою і якісною українською.
Втім ентузіазм прихильників Росії не ослаб – ще трішки і щастя настане. Мені кажуть: «Зате тепер у нас немає націоналізму, глянь що творить «Правий сектор» в Луганську і Слов'янську, що витворяє київська хунта в Одесі! А нас же захищає російська армія».
Схоже, що грядущий провал цієї кримської авантюри, невирішені та особливо нерозв'язані проблеми водопостачання, поставок продовольства, транспортні та енергетичні проблеми, керівництво Росії намагається компенсувати створенням азово-причорноморського коридору, «сірої зони» федеральних утворень Південного Сходу України.
Звірячого лику російського шовінізму вже не сховати
І нікого не зупиняє вже реальна можливість зіткнення двох фізично дуже близьких народів, де в арміях можливе фактичний бій кровних родичів. В цій загрозі військового вторгнення Росії є щось язичницьке, з ознаками «канібалізму». І ніякі звинувачення на адресу української влади у фашизмі чи тероризмі не можуть замаскувати цей звірячий лик російського шовінізму.
І ось так під істеричне виття російських ЗМІ, крізь млявий неспротив рядових співробітників правоохоронних органів, змахуючи брудну піну сепаратизму і російського імперського реваншизму, Україна намагається побудувати не тільки своє майбутнє, а й майбутнє нової Європи. І їй це, безумовно, вдасться.
Чому я так думаю? Звичайно, насамперед тому, що це питання віри у свій народ. Той самий український народ, що складається з людей різних національностей, що розмовляють різними мовами. В народу, який зміг не тільки протистояти тиску кримінально-корупційної влади, самоорганізуватися в найтяжких умовах, але й зміг змінити саму сутність протесту. Той самий народ, який знову і знову дивує, викликаючи головний біль у політологів і напади люті у правителя сусідньої держави, що звик до передбачуваності й керованості власними громадянами. Народ, що ставить демократичні цінності вище фінансового добробуту, народ, який довів усьому світові своє право на європейський вибір.
Але ж віра в народ – це щось ефемерне і, можливо, ідеалістичне?! Звичайно, я – ідеалістка. Мій ідеалізм полягає в тому, що перш ніж ця майбутня прекрасна, мирна, вільна і щаслива Україна виникне як реальність, спочатку вона сформується (або вже це зробила) як ідея, мрія не тільки в моїй свідомості, а й у свідомості того самого українського народу. І ніякі імперські амбіції сусіда, ніякий агресивний спротив, застряглих в минулому прихильників федералізації, ніякий саботаж міліції та СБУ, спроби чиновників зберегти свій корумпований маленький світ вже не зможуть зупинити матеріалізацію цієї ідеї. Ця ідея набуває рис, пробивається крізь потворність і трагізм нинішніх подій і, на жаль, спливає кров'ю.
Думки матеріальні, як і молитва, віра, любов чи ненависть. Це знають ті, в чиєму житті сталися страшні події, до прикладу, коли йдеться про приречених лікарями, але раптом зцілених дітей. Коли у відчаї цілковиті атеїсти починають невміло бурмотіти молитви, боязко заходити до церкви, раптом виявляється, що діагноз помилковий, а одужання, хоч і повільне, та реальне, і нізвідки з'являються гроші, хороші лікарі і люди, готові допомогти.
Тому великоднє «Христос Воскрес, воскресне й Україна!», яке лунає раз у раз – це не просто слова, а дійсно, те, що буде.
Олена Сімферопольська – кримчанка (прізвище змінено з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ось ця ментальна відмова від східної України є тим, що лякає найбільше. Не покидає відчуття, що більшість соціально активних громадян України вже змирилися з втратою Сходу а деякі навіть цьому радіють.
Але ж це жахливо! Так, частина населення підтримала сепаратизм «не за гроші, а за повелінням душі». Так, якісь екзальтовані жінки стають живим щитом, але це ж ще не весь Донбас. Так що ж віддати на розтерзання цієї кримінальної зграї всіх нормальних громадян східної України?
Знаю, що у відповідь скажуть – чому вони не виходять на мітинги протесту?
Але ж захищати цілісність держави, боротися з озброєними формуваннями, запобігати бандитським нападам – це обов'язки держави та її органів правопорядку.
Не можна за два місяці з деморалізованої міліції, яка звикла обдирати бабусь на привокзальних ринках, зробити безстрашних бійців
Неможливо за такий короткий термін навчити працівників СБУ, які заздрісно поглядають на своїх російських колег, шукати провокаторів, організаторів масових заворушень, ризикувати своїм здоров'ям, а може, і життям.
Важко переломити ситуацію, поки силовики не вирішать, на чиєму вони боці
Дуже важко переламати ситуацію, поки працівники міліції, СБУ, прокуратури для себе не вирішать, на чиєму вони боці – чи готові вони захищати свою країну. Їм дуже важко зробити вибір, адже вони чудово розуміють, що захищаючи Україну, відстоюючи її цілісність, тим самим позбавляють себе звичного способу життя, безкарності та свавілля, корупції та безвідповідальності.
І тут вже байдуже – федералізація чи приєднання до Росії. В будь-якому разі, вони сподіваються зберегти можливість або далі отримувати легкі корупційні гроші з жителів федералізованих околиць, або отримувати великі зарплати і привілеї російських силовиків, що не виключає і хабарів. Щось мені підказує, що щирих патріотів серед силовиків дуже небагато. Є ті, що вагаються і розуміють, що зрадники нікому не потрібні, усіма зневажені, а покарання рано чи пізно настане.
Ці смерті на совісті не лише тих, хто розхитує ситуацію в Україні, а й тих, хто злочинно стоїть осторонь
Загибель людей жахлива в будь-якому випадку, і ще гірше, коли смерть цих нещасних використовується пропагандою для подальшої ескалації конфлікту.
Крові чекали в Криму. Московські куратори сподівалися, що першими її проллють кримські татари чи українські військові. Не дочекалися. Не вдалося увійти до Криму рятівниками. Показали себе в очах всього світу окупантами.
На Південному Сході України діють по-іншому. Їм вдалося домогтися свого – кров пролилася. Величезна кількість зброї, тортури і вбивства українських патріотів, позбавляють права голосу тих, хто швидше за все неправий, але просто заплутався, просто прибився не до того берега в цій каламутній річці «російського бунту» – безглуздого і нещадного.
Цих «нещасних» використовують і місцеві князі, які не бажають розлучатися з можливістю і далі «розділяти і володарювати», і непорядні політики, а також заїжджі «російські братки». Вони вчергове стали пішаками, розмінною монетою. Їм утовкмачили думку про те, що вони – герої, які захищають свою батьківщину від «коричневої чуми».
Нерішучість українських військових викликана невмінням українських солдатів стріляти в живих людей, своїх співгромадян
Боротьба не за адмінстративні будівлі, а за Україну як державу
Зараз йде справжня війна не за адміністративні будівлі чи навіть міста Донбасу, а за саме існування України як держави. І ця війна іде не лише в містах Донецької та Луганської областей, не лише на вулицях і площах Харкова й Одеси, а й всередині кожного громадянина України.
Нікому не вдасться залишитися осторонь. Сьогоднішня ситуація вимагає від кожного українця зробити власний вибір – між похмурим, але зрозумілим та звичним минулим, та прекрасним майбутнім, що зароджується в цьому кривавому вирі.
Внутрішній вибір і рішення кожного, навіть не висловлене вголос, не сформульоване в чітку програму, може допомогти швидко змінити ситуацію, нарешті схилити терези, на одній чаші яких – воля вільного народу, а на іншій – злісні потуги одного диктатора.
Бажання значної частини населення Східної України сховатися, втекти, відгородитися «мирними ополченцями», озброєними російською зброєю, або російськими кордонами, як у Криму – це не вирішення проблеми, а консервація проблеми, спроба перекласти її на плечі наших дітей. Це, як використання знеболювального замість лікування при сильньому зубного болю.
Спроба повернутися назад в СРСР, у здавалося б безхмарне минуле, хоча й сіре і напівголодне, в часи, коли не потрібно було щодня ухвалювати рішення, самому планувати своє життя і життя своєї родини. Не треба шукати роботу, бо хоч якась завжди знайдеться. Медицина, нехай погана і безальтернативна, але ж безкоштовна. Пенсія, на яку можна жити. Безкоштовне житло, яке потрібно чекати 20 років. Профспілкова відпустку в Крим . А закордон? Ну й добре, чого ми там не бачили. Горезвісна ковбаса за рубль двадцять, хліб за 16 копійок і дешева горілка. І одна партія на всю країну. І немає проблеми вибору. І від тебе нічого не залежить. І можна дозволити своєму розуму нескінченно дрімати, і неважливо яких чудовиськ породжує цей сон... І більшість це влаштовувало.
Саме до цього прагнуть ті, хто виходить живим щитом між сепаратистами і армією, саме за це, а не за входження в сучасну Росію голосувала більшість у Криму. Але ж цього не буде, ні в Росії, ні в так званій Луганській чи Донецькій республіці. До минулого немає вороття.
У Росії такий же корумпований капіталізм, як і в Україні, тільки з невідомими правилами
Першотравневі свята, які традиційно відкривають курортний сезон, продемонстрували пропускну здатність і Керченської поромної переправи, і Сімферопольського аеропорту, і північного кордону Криму. Багатогодинне стояння в автомобільних і залізничних чергах навряд чи збільшить кількість охочих провести свою відпустку в Криму. Результат – напівпорожні стоянки біля ресторанів і готелів південного берега.
Військові та міліціонери, які порушили присягу (називатимемо речі своїми іменами), теж, м'яко кажучи, дещо розчаровані.
Так, зарплати і пенсії ростуть, але за ростом цін вони, як завжди, не встигають. Щоб зупинити відтік підприємців з Криму, вводиться дуже низький ПДВ, але ж є і митниця, яка знижує кількість і підвищує вартість ввезених продуктів і товарів з України.
Простий робочий люд і дрібні комерсанти зайняті важливою справою – скуповують в супермаркетах, що закриваються, алкоголь. Виявилося, що горілка в Росії майже вдвічі дорожча, і треба встигнути запастися більш дешевою і якісною українською.
Втім ентузіазм прихильників Росії не ослаб – ще трішки і щастя настане. Мені кажуть: «Зате тепер у нас немає націоналізму, глянь що творить «Правий сектор» в Луганську і Слов'янську, що витворяє київська хунта в Одесі! А нас же захищає російська армія».
Схоже, що грядущий провал цієї кримської авантюри, невирішені та особливо нерозв'язані проблеми водопостачання, поставок продовольства, транспортні та енергетичні проблеми, керівництво Росії намагається компенсувати створенням азово-причорноморського коридору, «сірої зони» федеральних утворень Південного Сходу України.
Звірячого лику російського шовінізму вже не сховати
І нікого не зупиняє вже реальна можливість зіткнення двох фізично дуже близьких народів, де в арміях можливе фактичний бій кровних родичів. В цій загрозі військового вторгнення Росії є щось язичницьке, з ознаками «канібалізму». І ніякі звинувачення на адресу української влади у фашизмі чи тероризмі не можуть замаскувати цей звірячий лик російського шовінізму.
І ось так під істеричне виття російських ЗМІ, крізь млявий неспротив рядових співробітників правоохоронних органів, змахуючи брудну піну сепаратизму і російського імперського реваншизму, Україна намагається побудувати не тільки своє майбутнє, а й майбутнє нової Європи. І їй це, безумовно, вдасться.
Чому я так думаю? Звичайно, насамперед тому, що це питання віри у свій народ. Той самий український народ, що складається з людей різних національностей, що розмовляють різними мовами. В народу, який зміг не тільки протистояти тиску кримінально-корупційної влади, самоорганізуватися в найтяжких умовах, але й зміг змінити саму сутність протесту. Той самий народ, який знову і знову дивує, викликаючи головний біль у політологів і напади люті у правителя сусідньої держави, що звик до передбачуваності й керованості власними громадянами. Народ, що ставить демократичні цінності вище фінансового добробуту, народ, який довів усьому світові своє право на європейський вибір.
Але ж віра в народ – це щось ефемерне і, можливо, ідеалістичне?! Звичайно, я – ідеалістка. Мій ідеалізм полягає в тому, що перш ніж ця майбутня прекрасна, мирна, вільна і щаслива Україна виникне як реальність, спочатку вона сформується (або вже це зробила) як ідея, мрія не тільки в моїй свідомості, а й у свідомості того самого українського народу. І ніякі імперські амбіції сусіда, ніякий агресивний спротив, застряглих в минулому прихильників федералізації, ніякий саботаж міліції та СБУ, спроби чиновників зберегти свій корумпований маленький світ вже не зможуть зупинити матеріалізацію цієї ідеї. Ця ідея набуває рис, пробивається крізь потворність і трагізм нинішніх подій і, на жаль, спливає кров'ю.
Думки матеріальні, як і молитва, віра, любов чи ненависть. Це знають ті, в чиєму житті сталися страшні події, до прикладу, коли йдеться про приречених лікарями, але раптом зцілених дітей. Коли у відчаї цілковиті атеїсти починають невміло бурмотіти молитви, боязко заходити до церкви, раптом виявляється, що діагноз помилковий, а одужання, хоч і повільне, та реальне, і нізвідки з'являються гроші, хороші лікарі і люди, готові допомогти.
Тому великоднє «Христос Воскрес, воскресне й Україна!», яке лунає раз у раз – це не просто слова, а дійсно, те, що буде.
Олена Сімферопольська – кримчанка (прізвище змінено з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
