Анастасія Олексієнко
(Рубрика «Точка зору»)
Спостерігаючи гучні заяви про розвиток інформаційної політики в Україні, я тихенько посміююся, бо поза увагою залишається чи не найсуттєвіший інструмент формування суспільної думки – наш телевізор. Революція в країні сталася, і люди хочуть бачити зміни, у першу чергу, в своєму посвякденому житті, де телевізор займає не останнє місце. Але телебачення продовжує нести багато непотрібної інформації, більш того – небезпечної інформації, яка затримує ментальний прогрес в українському суспільстві.
Про що контент?
Недавно ввімкнула телевізор і поклацала по каналах. Нарахувала 5 російських серіалів, і це по звичайному, а не кабельному чи супутниковому телебаченню. Спостерігаю типові теми: вбивства, тюрма, плітки в лікарні, приземлене з’ясуваня стосунків, пияцтво, сімейна зрада та швидкоплинні романи, захоплення «шмотками» та прикрасами тощо. Закон заборонив російські серіали, котрі пропагують силові структури Росії, але залишилося ще дуже багато передач, котрі продовжують нав’язувати нам емоційно та інтелектуально бідні способи життя. Це історії про російське суспільство (якщо так росіяни себе бачать), але це не мають бути історії про нас.
Не маючи достатньо альтернативи в ефірі, глядач продовжує купуватися на дешеві та малокорисні передачі. Тому в українському медіа-просторі виникають такі, відверто кажучи, бридкі передачі, як «Панянка-Селянка» на ТЕТ, котра вже йде не перший сезон. Передача не тільки змальовує дівчат як матеріально приземлених і недолугих у праці, але й принижує селянські цінності. Ніякий український селянин, якщо він справжній хазяїн, не дозволить собі мати у стайні таку багнюку, яку вони змальовують. Показова неповага до села та змалювання емоційно неврівноважених дівчат просто огидні. Такі шоу та серіали формують обивателів, людей, не здатних мислити духовно й незалежно.
Я хочу бачити дійсно цінні українські серіали, зроблені українцями. Нехай їх не буде багато, бо якість важливіша за кількість. Я хочу, щоб ці історії були про наші сподівання і про наші плани. Мене, вибачте, дістало, що якийсь сусід намагається сказати за нас, хто ми є. Тем для фільмографії більш ніж достатньо. Цілі століття історії формували українське суспільство, і так багато сталося за останні роки. Створюймо ж наше кіно, не копіюючи когось іншого.
Хочу знати, про що думають наші матусі, татусі, діти, спортсмени, учені, художники, захисники Вітчизни, ті, хто працює та хто безробітний, прибиральники вулиць та таксисти у столиці, іншому місті та в найменшому чарівному селі. Нехай у цих фільмах та серіалах звучить наболіле для нас, наші надії та наше ставлення до обов’язку, родини, Бога, природи та всього на світі. Нехай наше кіно буде критичним, комічним та оминає приземленість і прозаїчність. Нехай воно викриватиме недоліки суспільства, але неодмінно з вірою у прекрасне майбутнє. Адже фільмографія – своєрідний спадок нації, а отже, своєрідна історія. А історію, як казав давньогрецький автор Лукіан, треба писати «правдиво, більше покладаючи надію на майбутнє, аніж запобігаючи ласки в сучасників за подаровану втіху». Це вислів з глави 63-ї його сатиричного твору «Як писати історію», що був у 2014 році перекладений українською студентами та викладачами Українського католицького університету. Цей твір сатиричного характеру можна вважати «першим методологічним підручником з історіописання», за словами доцента Уляни Головач. Дуже рекомендую вам його почитати.
Мій Харків
Маю думку окремо про харківські канали, бо сама родом з цього міста. Харків’яни бачили, як ще за часів «регіоналів» теперішній «обраний народом» мер Харкова, котрий зараз проводить час у судах, допоміг заглушити один із найпрогресивніших каналів міста – АТН. Тепер, після Революції гідності, АТН знову відроджується в ефірі. На противагу йому – «7-й канал». Донедавна дуже переконливо доводив харків’янам, що їхні діди під час Другої світової хоробро захищали Радянський Союз, а не свою українську землю. Після Революції його мелодія дещо змінилася. Але, перефарбувавши паркан у жовто-блакитний, у хаті, напевно, залишили ті самі порядки. Коли в ефірі йдуть затягнуті передачі на загальні теми про музику та тварин, то складається таке враження, що харківці тільки й люблять, що займатися розведенням фікусів та доглядом за мопсами.
Маємо ще й інші канали, як-от «Сімон», «Фора», ОТБ. Але суть одна: хочеться бачити більше нового і якісного змісту. Хочеться глибшої аналітики та журналістського розслідування. Хочеться чути не тільки про найкурйозніші ситуації, але й про іншу діяльність у суспільстві харків’ян. Наприклад, розгортаю «Мистецтво війни» Сунь-дзи, що тільки цього року була перекладена українською тернополянином Сергієм Лесняком, видана «Видавництвом Старого Лева» і надрукована в Харкові. Уже не вперше помічаю, як багато книг видаються саме в Харкові. Виявляється, маємо у Харкові серйозну друкарську діяльність, але хто пише про її розвиток? Її проблеми, її успіхи?
Харків’яни також славляться своїм підприємництвом. Харківський авіаційний завод та Харківський машинобудівний завод Малишева колись були провідними в Україні та світі. Цікаво дізнатися, чи збільшилися обсяги виробництва на цих заводах після того, як РНБО зробила держзамовлення на військову техніку у зв’язку з російською агресією? Які перспективи нарощення виробництва та робочих місць у найближчому майбутньому? Саме такі завдання стоять перед харківськими медіаресурсами – перевіряти й досліджувати, як загальнонаціональна політика впливає на ситуацію в регіоні. Про кожну фахову справу можна було б скласти безліч сюжетів. Звичайно, багато залежить від підготовленості журналістів та їхньої захищеності, про що мусить дбати і держава, і самі телеканали, котрі зацікавлені у більшій аудиторії.
Життя Харкова змінюється швидко, адже недарма він називаєься містом студентів, а хто, як не молодь, прагне до найшвидшого прогресу. Тож канали мусять не просто встигати, але і вгадувати потреби глядачів наперед. Передачі про історію Харкова деколи дивують мене замріяно-заспаним голосом диктора і відсутністю зв’язку минулого з сучасним. Як те, що відбувалося, актуальне тепер?
Цієї весни, наприклад, відбувалася конференція про Харків під назвою «Харків – місто української культури» (Kharkiv – City of Ukrainian Culture) в Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Інститут Гаррімана, від імені якого відбувався захід, дещо одіозний через свою невизначеність щодо України та залишки російської імперіалістичної думки. Але сам захід був феноменальний. Актуальною була дискусія про Юрія Шевельова, котрий народився у Харкові і, хоча був вихідцем з російської родини, свідомо обрав бути україцем, говорити українською. Він уклав унікальний підручник з історичної фонології української мови.
Саме Шевельов вбачав, що культурна паралель в Україні не обмежується відрізком Львів – Київ, а це є саме паралель Львів – Київ – Харків. Через його українськість Шевельова всіляко опорочувала радянська влада, бо він був одним із небагатьох, хто так тонко відчув душу Харкова як українського та розмаїтого міста. Саме про таких, як Шевельов, хотілося б почути більше на харківських каналах. Це має бути правдива інформація, адже чорно-біле існує дуже рідко. Сам Шевельов ще до свого самовизначення українцем скептично ставився до українства та казав, що українська мова некрасива, поки не почув репліку від свого кузена Толі Носова: «Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива» (з мемуарів Ю. Шевельова).
Не менш загадковим було для мене почути і виступ на цій конференції харків’янки Тані Захарченко, котра робила дослідження творчості харківських письменників. Хоча часто російськомовні харківські письменники пишуть поезію саме українською. Чи питання в генах, чи в психології, чи у власному свідомому виборі, як у випадку з Шевельовим? Хотілося б дізнатися більше, і саме такі теми: сучасна харківська поезія, музика, маловідомі арт-кафе – слід би узяти на вістря дослідження харківським телеканалам.
Трошки про телевізійну мову
Ще від часів виникнення ефіру багатство мови на телебаченні давало приклад мовного вжитку для населення. Тому бажаю, аби харківське телебачення випускало передачі якісною українською мовою, які були б цікаві для всіх прошарків населення: малюків, молоді, перспективних спеціалістів, бізнесменів. Хочу, щоб українське громадське мовлення на харківських каналах стало зразковим для інших ефірів країни.
Ми в Харкові не просто розуміємо українську, але й добре нею говоримо. Просто не практикуємо. Можливо, через антиукраїнську владу в нашому місті ще від початку незалежності. Імовірніше, через «немодність» української, яку радянська влада намагалася залишити тільки як раритет у шкільних актових залах. Але мова жива, і ми – її носії.
Багато з наших бабусь, дідусів, пра- та прапра- спілкувалися українською. Ми не обирали зросійщення через Валуєвський указ 1863 року чи радянські заслання на Сибір через проукраїнську позицію. Але тепер ми вільні свідомо обирати свою мову. Це не означає перестати спілкуватися російською, але вміти й бажати спілкуватися українською. Я сама добре спілкуюся обома мовами, і їх не змішую. Це психологічне завдання – перейти той бар’єр, який ми самі створюємо, і почати говорити. Звичайно, будуть помилки, але хто не помиляється? Власне, така позиція харківських каналів покаже, що ми, харків’яни, уміємо і що можемо.
Бажаю, щоб харківська журналістика та телеефір стали прикладом для інших міст України в дослідженні питань українства, нашої економіки та поєднанні уроків минулого з сучасним.
Анастасія Олексієнко – студентка четвертого курсу Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі (NYU Abu Dhabi)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
