«Агов, тут є діти?»

«Агов, тут є діти?»

Хто рятує малечу на передовій, і як у прифронтовій зоні влаштовані дитячі будинки сімейного типу

«Хе-хей, братику! Не доженеш! Не доженеш!» – У перекрученій задом наперед спідниці Карина біжить чи не єдиним у Золотому парком. Народжена у рік початку бойових дій і позбавлена маминої любові, 6-річна дівчинка звикла жити за принципом «причина-наслідок». За кожну свою дію, схвалену дорослими, Карина вимагає купити цукерку, а за найменший прояв теплоти чіпляється за ноги, наче кошеня за дерево. Хороше до себе ставлення мала спочатку приймає з обережністю, а вже за пів години віддячує за обійми писклявим й гучним «я тебе люблю!»...

За даними Міністерства соціальної політики, на кінець 2019 року в Україні було майже 70 тисяч дітей-сиріт та дітей, чиї рідні позбавлені батьківських прав. Щоб усі вони мали шанс соціалізуватися і рости у родині, до 2026-го країна має завершити реформу інтернатних закладів, суттю якої є закриття старих установ і відкриття натомість нових дитячих будинків сімейного типу.

Втім, є регіони, де сирітство та відсутність батьківської турботи – далеко не єдина проблема. На Донбасі сьомий рік тривають бойові дії, і діти тут на рівні з дорослими страждають від посттравматичного стресового розладу, замикаються у собі через відсутність вибору і гинуть під кулями та мінами.

За інформацією Дитячого фонду ООН (UNICEF), станом на грудень 2019-го 430 тисяч дітей живуть у прифронтовій зоні Донбасу та вздовж лінії зіткнення. У 2014-2019 роках, як зазначають у UNICEF, у результаті бойових дій на сході України загинули або зазнали поранень 172 дитини. Найменшій з них дівчинці ледь виповнився рік.

Втім, на тлі вибухів і болю у дітей Донбасу є й хороше. Колись захоплені збройними формуваннями школи відкривають інклюзивні класи і борються за кожного зі своїх учнів. У прифронтових містах неповнолітнім допомагають перемагати травму війни. Чужі люди стають малюкам, які ростуть посеред бойових дій, ближчими за рідних батьків. А поруч із цим батько-шахтар власним прикладом доводить, що, за бажання, навіть на передовій можна самотужки виховувати п’ятьох дітей.

Всі свої

Зима 2015 року. Хоч основні бої тривають поблизу Донецька, Луганщина також здригається від розривів снарядів. У волонтерському пункті в одному з тутешніх прифронтових міст на допомогу чекає переселенка з непідконтрольного Україні Первомайська. Жінка тримає за руку чорняву дівчинку років чотирьох: забирає памперси, дякує і йде геть. За місяць повертається знову. А потім зникає.

Згодом чорняву малу, 9-річну Настю, чужі люди знайдуть в інтернаті. Її 6-річного брата Женю та 4-річну сестричку Алю – в будинку малюка у Сєвєродонецьку. За декілька років відтоді, як стояла у черзі за допомогою, мама трійці буде пиячити аж так, що соціальні служби заберуть у неї дітей. Насті, Жені та Алі, зрештою, пощастить – влітку 2020-го малеча потрапить у дитячий будинок сімейного типу.

Взяти малюка з дитбудинку до трьох власних дітей жителі Золотого Світлана та Юрій Печені зважилися у 2009 році. За деякий час соціальну служби запропонували релігійній сім’ї забрати ще двох дітей – рідних брата й сестру. Зрештою, родині надали статус дитячого будинку сімейного типу. Тепер Світлана та Юрій можуть одночасно виховувати до десятьох дітей. На кожного з усиновлених малюків держава виплачує родині приблизно п’ять тисяч гривень. Проте цих коштів часто не вистачає.

– Коли ми беремо до себе нову дитину – найперше обстежуємо її. Останніми до нас прийшли Настя, Женя та Аля. Ми помітили, що у менших трохи розкосі очі, носики такі, як горошок. У лікарні виявилося, що їх мама пиячила навіть вагітною, тому у Жені та Алі ФАС – фетальний алкогольний синдром. Хлопчик бачить на 40%, дівчинка – на 20% одним оком і на 70% іншим. Замовили їм окуляри, але, відчуваю, будемо ще купувати – діти дуже активні, певно, розбиватимуть їх. Крім цього, кожному з новеньких потрібна постільна білизна, подушка, ковдра, рушник. У сумі, здавалося б, банальні речі коштують недешево. Держава має забезпечувати цим, але ми, на жаль, частіше чуємо: «Вибачте, немає коштів», – розповідає Світлана у своєму будинку за пару кілометрів від передової.

Ще до бойових дій родині, за державною програмою, почали будувати житло у нині підконтрольному формуванню «ДНР» Первомайську. Приватний будинок, про який мріяли діти й дорослі, зрештою, так і залишився за лінією зіткнення. На Луганщині Юрій, Світлана, їхній менший син Марк та прийомні дітлахи тіснилися у двокімнатній квартирі. Але 2018-му, за тією ж-таки державною програмою, родині все-таки придбали житло. Тепер двоє дорослих та восьмеро дітей живуть, хай майже на фронті і з купою побутових недопрацювань, але у власному чималому котеджі

Більшість дітей Світлани та Юрія – підлітки. З ними, каже жінка, часто буває непросто, але «сили треба шукати навіть серед війни».

– Хай там як, – підкреслює, – а любов й справді робить дива. Рік тому ми забрали з інтернату тепер 13-річного Сашка і 15-річну Аню. Саня буквально знущався наді мною: на рівному місці починав битися в істериці, проклинав і кричав, що ладен померти, аби тільки не бути поруч із нами. Потім вибачався. А далі все знову було по колу. В якийсь момент у мене не витримали нерви – звернулася до соціальних працівників. Вони приїхали, провели розмову, пояснили, що, раз так, Сашко може повернутися в інтернат. І все. Дитину наче підмінили. Він навчився довіряти. Тепер, як я кажу, своїми добрими вчинками Саня розтоплює лід моєї душі.

Якщо навіть не мають розладів розвитку, майже всі діти, які приходять у родину з державної інтернатної системи, крадуть і вередують. Психологи в один голос кажуть, що малеча, позбавлена піклування, у такий спосіб намагається привернути увагу дорослих. Якщо з цим працювати і показувати, що любити можна не за щось, а просто так, діти швидко адаптуються до нових умов і виростають повноцінними членами суспільства.

Втім, є обставини, на які у прифронтовій зоні вкрай важко впливати – освіта і майбутнє старших дітей.

– У нашому місті, – каже прийомна мама, – є лише два шляхи здобути професію. Перший – піти вчитися на кухаря. Другий – йти на шахтаря. Я не хочу, щоб діти важко працювали на шахті, тому скеровую всіх подаватися у ліцей. Але ж ми розуміємо, що бути кухарем – не межа мрій. А вступити у Сєвєродонецьк, Харків чи ще кудись не кожному під силу. Тут роль відіграє і фінансова сторона питання.

Коли місто й околиці щодня обстрілювали збройні формування, родина з дітьми ховалася у підвалі. Тепер дорослі кажуть, що були безстрашними. І пригадують, як лише раз по-справжньому злякалися: по Золотому зі сходу працювала важка артилерія, і Юрій сказав дружині, щоб збирала речі: «Якщо не затихне – виїжджаємо».

Тоді від обстрілів постраждала лише кокер-спаніель Лея: її контузило, паралізувало задні лапи. Собаку велосипедом, у рюкзаку везли ветеринару, а потім виходжували всією сім’єю. Сьогодні Лея уже в новому будинку бігає слідом дітьми.

Зовсім скоро у доросле життя з родини піде 18-річний Віктор – в родині Вітьок. Світлана та Юрій не виключають, що візьмуть після цього ще одну дитину, позбавлену батьківської турботи. І цей їхній вибір, як не крути, стане для сім’ї новим випробуванням: після інтернатної системи малеча адаптується місяцями. 9-річна Настя через стрес та певні вади розвитку сама завдає собі фізичної шкоди: розбиває у кров губи, лупцює себе по голові руками і з нічого розривається від крику.

– Нам, – підсумовує Світлана, – пропонували віддати її у спеціалізовану школу повного тижня. Але ми відмовилися. Прийомне батьківство – свідомий вибір. Ми беремо дітей, які не просто ростуть без біологічної рідні. Вони ростуть на війні. Не боротися за таку малечу – зрада і навіть підлість. Настя пішла не у третій, а у другий клас. І буде отримувати інклюзивну освіту. Але вона буде у родині, ростиме серед однолітків та матиме шанс перемогти все погане, що вже вплинуло на її психіку.

П’ятеро і Василь

Рясне листя старої груші нависає над напівзруйнованим дерев’яним парканом. На штахети, гойдаючись зі сторони у сторону, дереться білявий хлопчисько. Геть брудний, в одних тільки шортах: показує мені язика, а потім зістрибує і ховається на подвір’ї.

52-річний Василь Мінус – батько-одинак. Разом із п’ятьма дітьми він живе у прифронтовому Золотому Луганської області. Шибеник з паркану під грушею – його середній, 9-річний, син Данило. Є ще старший Богдан, якому 16, і 7-річний Давид. Дівчаток двоє: Аліна, їй 15, та найменша Карина, якій всього шість.

– Де наша мама? – Випереджаючи мене, запитує сам Василь. – А мама наша випиває. Прожили разом з нею загалом 15 років, але офіційно одружені не були. Дружина то йшла від мене, то знову поверталася. Одного разу пішла на два роки, після яких повернулася з двома малюками – Давидом і Кариною. Зараз вона живе у сусідньому місті на Луганщині. Намагається будувати нову родину. А я вірю, що батько – не той, хто допоміг дітям з’явитися на світ, а той, хто їх виховав. Так що у мене всі п’ятеро рідні. Всі мої.

У брудній картатій сорочці, у аж до твердості засмальцьованих штанях чоловік виглядає значно старше свого віку. Він ще не встиг переодягтися у чистий одяг після зміни на місцевій шахті, і ось тепер, каже, знову нічого не встигає, бо ж «отримав замовлення на зварювання, треба бігти, щоб дітям було що їсти».

У минулому житті пан Василь гастролював із цирком шапито. У 80-х він був каскадером: розважачи публіку, балансував на циліндрі і виробляв трюки на мотоциклі. З тих часів у чоловіка залишилися хіба що спогади, а ще – вміння крутити солодку вату.

– Ось сюди, – показує на «кустарну» машинку для виготовлення солодощів, – треба засипати цукор. Далі вмикаємо апарат у мережу: ємність починає нагріватися, а цукор – плавитися. Всередині запускається рухомий механізм, а цукор, за рахунок відцентрової сили, розпилюється та приймає вигляд того, що ми звикли називати солодкою ватою.

За відсутності хлібної соломки чи більш-менш пристойних дерев’яних паличок, пан Василь накручує «циркові» солодощі на засохлі зрізані гілки тієї-таки груші.

Щоб прогодувати чималу родину, чоловік працює ледь не цілодобово. У будні до 15:00 – машиністом на шахті. На вихідних та у вільний від основної роботи час – «по людях»: копає, вантажить, зварює метал. Разом з усіма підробітками на місяць має до десяти тисяч гривень, з яких більше половини отримує на шахті.

– Нещодавно я подав до суду на аліменти. Але справа може затягнутися на пів року й більше. Знаю, бо ж не так давно займався встановленням батьківства. Старші діти, Аліна та Богдан, самі вирішили, що житимуть зі мною. А питання з молодшими, яким ще немає 14-ти років, вирішувалося через суд. Колишня дружина підтвердила, що не проти, щоб я забрав малюків. Хоч вона не позбавлена прав, але юридично я батько для всіх п’ятьох, – розповідає пан Василь у себе на подвір’ї.

Багатодітному батькові допомагає профспілка шахти, сусіди і просто небайдужі люди. Втім у родини є проблеми, які не можуть вирішити сторонні – наприклад, вкрадене дитинство старших дітей. Доглядає за малечею 15-річна, така сама білява, як брати і сестра, Аліна. Через пандемію коронавірусу, у місцевій школі скасували групу подовженого дня, і тепер дівчина має йти з уроків о 12:00, щоб троє менших дітей дісталися дому, були нагодовані й зібрані до наступного навчального дня.

– Загалом ми б мали мінятися зі старшим братом: один день він глядить малечу, інший – я. Але, по факту, діти на мені. Чого так? Ну не знаю. Богдан просто пішов у маму – він не надто відповідальний. Можемо домовитися, що він ввечері залишається вдома, а я потім годину чекаю на його повернення. Приходить, коли мені вже не треба нікуди йти, запитую, де пропадав і чому не дотримав слова – каже: «Бо я так захотів», – розповідає Аліна, сидячи на ганку їх старенького будинку.

Останні декілька місяців у Золотому, як і вздовж всієї лінії зіткнення, досить тихо. Проте ще рік тому на городи місцевих прилітали снаряди. Пан Василь каже, менші діти не усвідомлювали, що довкола йдуть бої, і просто боялися гуркоту. А от старший Богдан знав про справжні наслідки вибухів: від того сильно нервував й у паніці вибігав на вулицю.

– Якось міна розірвалась прямо на нашому подвір’ї. Богдан тоді сильно злякався. Думаю, його неслухняність, у тому числі, є наслідком війни. Навіть мені тут було страшно – що вже про дітей казати, – підкреслює Василь.

Чоловік відкриває дерев’яну хвіртку, закидає ногу на велосипед і вже за мить крутить педалі на сусідню вулицю, де йому запропонували підробіток. Аліна знову залишається за старшу.

– З одного боку, – продовжує дівчина, – мені дуже хочеться вступити у Харків чи навіть у Київ. З іншого, розумію, що моїм максимумом буде Сєвєродонецьк. Або й взагалі наш місцевий ліцей, де можна здобути спеціальність кухаря. Просто не уявляю, як тато тут буде справлятися, коли мене не буде поруч.

У рідкісні, вільні від допомоги батькові, години старша з Василевих доньок займається спортом. Вона – єдина дівчина у місцевій футбольній команді. Поза побутом та школою, Аліна мріє про власні бутси і можливість хоч зрідка планувати вечори без прив’язки до малечі.

– Але, –сміється, – це не сьогодні. Маю відвести менших у парк на арт-терапію.

Терапія мистецтвом

«Хе-хей, братику! Не доженеш! Не доженеш!» – кричить Карина, найменша з сім’ї Мінус.

У перекрученій задом наперед спідниці вона біжить чи не єдиним у Золотому парком. Народжена у рік початку бойових дій і позбавлена маминої любові, 6-річна дівчинка звикла жити за принципом «причина-наслідок». За кожну свою дію, схвалену дорослими, Карина вимагає купити цукерку, а за найменший прояв теплоти чіпляється за ноги, наче кошеня за дерево. Хороше до себе ставлення мала спочатку приймає із обережністю, а вже за пів години віддячує за обійми писклявим й гучним «я тебе люблю!».

Разом зі старшими братами, 9-річним Данилом та 7-річним Давидом, Карина проходить безкоштовну психологічну реабілітацію, яку у місті щовихідних просто неба організовує благодійний фонд «Голоси дітей».

Сьогодні на пледах у парку будуть займатися дві групи. Окрім малечі Василя, на заняття прийдуть також діти, усиновлені Світланою та Юрієм. Їх вчитимусь розповідати про свої проблеми через малюнки. А ще запропонують expressive handwork, або «пісочку», – методику, коли дитина взаємодіє з піском і ліпить з нього фігурки. Дорослі не визначають тему арт-терапії: малюки вільні у творчості, тому досить часто у картинах і ліпнині мимоволі розповідають про власні страхи.

Жителька Золотого Людмила Романенко працює психологинею вже 20 років. Раніше жінка практикувала у гімназії сусіднього міста Гірське. А з початком бойових дій вимушено відкрила для себе раніше майже незнайомий напрямок – роботу з дітьми, які мають травму війни.

– Завдяки індивідуальній роботі, арт-терапії і серійному малюванню, зокрема, я бачила справжні дива. Наприклад, у тепер уже 7-річної дівчинки із села Врубівка після переляку від вибуху перестало рости волосся. Не було навій вій та брів. За деякий час занять маленька почала відновлюватися. Зараз волосся, хай повільно, але росте. Інші діти, хлопчик та дівчинка, злякалися розривів мін і перестали говорити. Арт-терапія допомогла їм без слів розповісти про свої страхи, а згодом і повністю відновитися, – розповідає Романенко.

Запеклі бої поблизу Золотого і часи, коли снаряди часто долітали у саме місто, принесли травму війни додому й до самої психологині. Одного разу ворожа міна впала метрах у 50-ти від її 8-річного сина Назара. Хлопчик перелякався, а потім мав прояви тривожності.

– У таких випадках, як мій власний, – пояснює експертка, – рекомендую дорослим дозволяти дітям пропрацювати цю травму. Батьки часто вважають, що потрібно уникати тем війни. Це неправильно: якщо дитина хоче гратися у війну, говорити про неї – значить, вона так розповідає про свій біль, пропрацьовує свої страхи. Також не останню роль у відновленні дитячої психіки відіграють старші родичі. Якщо батьки емоційно стабільні, якщо вони не демонструють повсякчас власну тривожність, то й дітям буде простіше.

Поки говоримо з Людмилою, пледи та приладдя для малювання разом з малюками розкладає усміхнена жінка. Вона одягнена у яскраво червону довгу спідницю: поправляє неслухняні пасма волосся і говорить з дітьми, наче з дорослими. Чітко, без зменшено-лагідних слів – прохання, контакт, все злагоджено і водночас по-дружньому тепло.

Колишня співробітниця офісу уповноваженого президента з прав дитини Лена Розвадовська у зоні бойових дій з 2014-го. У надії врятувати всіх, хто цього потребує, вона їздила містами й селами на передовій: забігала на подвір’я і чимдуж кричала: «Агоооов! Тут є діти? Відгукніться, якщо потрібна допомога!»

З роками хаотична робота «на розрив душі і серця» стала більш виваженою. Наприкінці 2019 року волонтерська діяльність Лени трансформувалася у благодійний фонд «Голоси дітей». Організація живе за рахунок міжнародної підтримки. А ще іноді збирає пожертви для окремих родин від всіх охочих.

Оскільки системної психологічної підтримки від держави немає, Лена мріє створити на базі фонду табір чи центр цілорічної допомоги дітям з травмою війни. Щоб малеча приїздила на реабілітацію мінімум на 14 днів, а батьки знали, що не залишаться з проблемами сам-на-сам.

– Проте досить часто буває так, що психологічної допомоги недостатньо. Якщо у родини немає коштів на базові потреби, як, наприклад, продукти харчування – ти не можеш просто організувати дітям роботу з психологом. Починаєш везти речі, канцелярію, продуктові набори. Якщо дитина потребує лікування – шукаєш їй медикаменти та лікарів. У нас, до прикладу, в Авдіївці є хлопчик, який вже чотири роки їздить до невропатолога у Київ. Через психологічну травму, отриману на війні, дитині потрібна постійна допомога. А у Донецькій області просто немає хорошого дитячого невропатолога, – розповідає Розвадовська.

Попри свою емпатичність, Лена не сприймає дітей через жалощі. Каже, ще до бойових дій бачила малих, зґвалтованих власним батьком, підлітків, які вже не вперше відбувають покарання за крадіжки. І ще купу жахливих речей, яких не мало би бути у дитинстві.

– Втім, – підсумовує, – дитяча психіка дуже пластична. Вірю, що, при бажанні та наполегливій роботі, все можна змінити, на все можна вплинути. Навіть на травму війни.

Особливі

Широким коридором Слов’янської загальноосвітньої школи №16 крокує Лілія Миколаївна Дементьєва. Вона керує школою 30 років: стала директоркою у квітні 1990-го, і відтоді день-у-день проходить повз двір, далі сходами у той-таки широкий коридор, з обох боків підпертий класами і кабінетами.

Шість років тому випускні, а потім і свято Першого вересня, під загрозу поставили бойові дії. У 2020-му все змінила пандемія коронавірусу. Навчальний рік у 16-й школі розпочався, але вже у жовтні Міністерство освіти та науки рекомендувало закрити школи на карантин.

– Найстрашніше у 2014 році, – пригадує Лілія Миколаївна, спираючись на підвіконня,– було під час обстрілів. І ще, коли ми 4 червня у підвалі вручили випускникам дев’ятих та одинадцятих класів атестати, а потім поїхали зі Слов’янська, не знаючи, чи ще зможемо повернутися.

Під час обстрілів міста школі добряче дісталося. Вікна та двері вибило вибуховими хвилями, дах посікло осколками, а в самій будівлі розмістилися комбатанти: загальноосвітня школа стала їхнім опорним пунктом. На подвір’ї було побудовано систему окопів, а класи стали казармами.

– Коли Слов’янськ звільнили, а нам з колективом дозволили прийти у школу після того, як тут провели мінно-пошукові роботи, ми всі плакали. Було боляче бачити, що бойовики зробили з нашою школою. Думали тоді, що не встигнемо підготуватися до першого вересня, але, на щастя, допомогли українські військові. За півтора місяці вони відновили нашу і ще кілька місцевих шкіл. Тепер на центральному вході є табличка із зазначенням підрозділу, який прийшов нам на допомогу, – розповідає директорка.

Вчителі вирішили, що не опустять руки – і, якщо школу вдалося відновити, будуть робити усе, щоб шістнадцята загальноосвітня стала місцем, де комфортно всім дітям, без винятків.

Зараз у школі активно розвивають інклюзивну освіту: крім психолога, тут працюють дефектолог, реабілітолог, логопед та тифлопедагог. Загалом у закладі навчаються 600 дітей, з них 26 – в інклюзивній програмі. Щоб діти з травмою війни, з аутизмом, вадами зору та іншими розладами і захворюваннями отримували знання на рівні з іншими та нормально спеціалізувалися, у школі обладнали ресурсну кімнату.

– Такі класи для інклюзивних занять, – каже вчителька-логопед, завідувачка ресурсною кімнатою Тетяна Бойкова, – насправді розкіш не тільки для нашого регіону. Щоб правильно побудувати роботу, знати, які методи і у яких випадках краще працюють, ми з колегою, заступницею директорки з навчально-виховної роботи Іриною Кур’янович, окремо одна від одної їздили на безкоштовне навчання в Ізраїль. Кімнату обладнали за рахунок пожертв, з допомогою однієї з київських шкіл та завдяки грантовим програмам. Тепер тут, зокрема, є місце для занять із логопедом та тифлопедагогом, бізіборди, які розвивають моторику, пісочна терапія, місце для фізичної реабілітації і багато іншого.

В одному куті кімнати розміщена інтерактивна складова, як-то спеціальний прожектор, який реагує на рухи і виводить на підлогу ігри на кшталт футболу. В іншій – висить синя гойдалка, де діти можуть покататися, щоб заспокоїтися чи розслабитися. А ще є «барліг» – спеціальна палатка, де малюки можуть усамітнитися, закритися на якийсь час від світу, подумати про своє.

– Нам важливо, щоб діти, які б проблеми не мали, соціалізувалися, – продовжує Бойкова. – Всі учні навчаються за однією програмою, в одних класах. Просто ті, хто отримують інклюзивну освіту, після основних уроків приходять ще на корекційні заняття. Насправді ресурсна кімната подобається всім дітям – багато хто з них приходять сюди не для роботи зі спеціалістами, а просто так – погратися, гойдатися на гойдалці.

Після звільнення до Слов’янська почали переїжджати вимушені переселенці з міст Донбасу, досі підконтрольних збройним формуванням «ЛДНР». Разом із дорослими за кращим життям приїхали й діти. Вже абітурієнтів і ще зовсім малюків – школа охоче приймає всіх дітей-переселенців.

– Я працюю у школі майже тридцять років. Бачив різних діток. Але ті, хто вимушено покинув свої домівки, все-таки особливі. Ледь не у кожному класі у нас є учні з окупованої території. І майже всі вони важко йдуть на контакт, – розповідає вчитель молодших класів Вадим Анциферов.

Поруч із ним у шкільному дворі крутяться двоє дівчаток. Сестри-другокласниці Карина та Авігея Маркови не пам’ятають рідного Донецька, але чітко ідентифікують себе переселенцями і прислухаються, коли вчитель просить місцевих учнів допомагати новеньким адаптуватися.

Цього року до школи пішли діти, які не знають Україну без бойових дій. Місцеві зі Слов’янська чи вимушені переселенці – всі вони народилися у 2014-му, коли Донбас охопили бої.

– Вдома ми стараємося не говорити з донькою про війну, – розповідає місцева жителька, мама першокласниці Аліси, Людмила Чумаченко. – Але мала все одно іноді запитує: «Мамо, а я дитина війни?» Кажу: «Доню, звідти ти так взяла?» А вона: «Мені бабуся казала».

Весною 14-го разом із кількамісячною донькою Людмила ховалася від вибухів мін у підвалах. Коли тікала з міста, і почався обстріл, – ледь не на ходу викидала малечу з автівки. І хай тепер Аліса вже не пам’ятає всіх тих жахів, у неї все одно залишилася своя особлива травма війни. Проте, малюкам, хай там як, значно більше пощастило, ніж старшим дітям – тим, хто побачив бойові дії вже в усвідомленому віці.

У кабінеті зі скрипучою підлогою за однією партою сидять мама і син. 13-річний Максим Каравашенко та його родина живуть у Слов’янську з 2015 року, коли снаряди формування «ДНР» розгатили двоповерхівку в іще підконтрольному Україні Дебальцевому.

– Я пам’ятаю, як у тата заглохла машина. Ми вже мали б тікати, все гуркотіло і розривалося, але автівка ніяк не заводилась. Страшно було. І добре, що це залишилося позаду, – відводячи очі у сторону, говорить восьмикласник.

Хоча насправді, пережите під час бойових дій для більшості дітей Донбасу ще тільки починає даватися взнаки. Дитяча психіка дійсно дуже пластична, і її, за бажання, можна буде коригувати. Проте для цього, найперше, потрібно старатися дорослим. Тим свідомим острівкам надії, які розуміють, чому малечі краще рости у родині, знають, що дитячі будинки сімейного типу – це не тільки про вчинок, але й про боротьбу, і роблять все можливе, щоб дитинство навіть серед розривів мін залишилося дитинством.

Матеріал виготовлений в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є винятково відповідальністю авторів та не обов’язково відображає погляди Програми та Європейського Союзу.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

Автор: Ольга Омельянчук

Фото: Сергій Коровайний

Редактор: Тетяна Якубович

Верстка та дизайн: Владислав Закревський

Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода – некомерційна інформаційна служба, яку фінансує Конгрес Сполучених Штатів Америки і яка веде мовлення і поширює інформаційні програми через радіо, інтернет і телебачення на 21 країну Східної і Південно-Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії, Близького Сходу.

2020 © РАДІО СВОБОДА/РАДІО ВІЛЬНА ЄВРОПА